За його словами, корпус можна зібрати за 3 години.
«Без клею, смоли, застигання годинами, і годинами доведення до робочого стану поверхонь. Без пилу, скла, скловолокна і карбону. Вирізав, зігнув, склепав. Вирізав, штампанув, готово».
Ще 2 години потрібно, щоб зібрати двигун, пропелер та електроніку загалом.
Згідно задуму, цим дроном можна як відволікати ворожу ППО, так і завдавати ударів.
«На зараз ми маємо технологію, яка не про конкретний виріб, а про те, що за 3-5 днів він може мати зовсім інші розміри і форму, навіть іншу схему. Наприклад, 8-крилий одно болт, типу «Ланцету», чи стати літаючим крилом, як «Валькірія» чи «Герань».
> А какие ножи юзаете? Ну и вобще пользуютесь ли каким ХО?
Ну без ножа никак. У меня четыре: - два типа метательные, но я метать их не умею, держу при себе, потому как они легкие и удобные. Купил по скидке в военторге вместе с колиматором. Использую повсеместно. - один перочинный ножик, куплен в магазине АТБ ещё хуй знает когда. Взял его с собой из дому, берегу его, ношу в кармане, использую для продуктов питания; - ну и один армейский нож, хуй его знает чей он, достался от волонтеров. Тяжелый, относительно большой (похож на штык-нож от калаша), но удобный. Использую как топор. Непосредственно в работе нож никогда не использовал, ведь для этого нужно сначала проебать винтовку
> Как поменялось лично твое отношение к россиянам? К российским военнослужащим? Особенно после увиденного лично. Не думаешь, что эти чувства могут остаться и после окончания войны?
Дебильный вопрос. Честно. Вот как бы ты относился к людям, которые пришли к тебе домой, выебали твою мамку, искалечили малолетнюю сестру, убили батю и спиздили стиралку? Ты наверное подумал бы, что не все они такие уйобки и есть лучик человечности во тьме их деяний, да?
Нет. Только искренняя ненависть и презрение. Я вот часто во сне вижу расстрелянных детей, которых я впервые увидел в... одном освобожденном, от русни, населенном пункте. Как думаешь, каково это? Есть этому оправдание?
Практически каждый день по мирному населению Украины летят ракеты, они не сами взлетели, их на координату отправили люди, россияне. Ранее прифронтовые города бомбили авиабомбами с самолетов, самолеты взлетали не сами по себе и бомбы скидывались не сами по себе. Везде хладнокровно давали комманду россияне. Вы скажете, что это все вояки, население тут не при чем? Что ж плохого сделали мирные люди в например ТРЦ Винницы, Киева или Кривого Рога? За что на их головы упали бомбы? За что уничтожили Мариуполь? В чем виноваты дети, погибшие на этой войне?
Я не то что думаю, останутся ли эти чувства после войны, я уверен в этом. И я приложу максимум усилий, дабы аналогичные чувства были у моих детей и внуков.
Надеюсь я в полной мере ответил на вопрос
> Как можно заминировать животных, ну в принципе?
Я такой трешак видел в Чернговсой области по весне. И вот в крайние дни в Херсонской. Животных привязывают или закрывают где-то, ну например сарай или погреб, если корова или коза... в домах в шкафах/комодах или диванах котов или собак закрывают. Суть в том дабы животное орало или как-то реагировало на шум и человек рефлекторно пошел его спасать - открыл дверь, поднял диван и т.п.
> Цьом, котику! И передай цьомки другим котикам, до кого дотянешься)
А можна я не буду цьомати цих бородатих мужиків? Вони страшні, піздєц.
> А зачем рядовым солдатам нужны камеры на касках/теле? Что бы потом работу над ошибками проводить или с них прямая трансляция идёт?
Как минимум - статиска. Возвращаясь с задания возникают вопросы - сколько русаков положили? Десять? Сто? А чем докажешь? А какой танк сгорел? А какой БК вы подорвали? На такие вопросы проще отвечать пересматривая видос, который потом ляжет в архив как подтверждение циферок генштаба.
Уважаемы пидоры, позвольте откланяться, наш уютненький поезд делает "чух-чух" на новое место работы. До новых встреч :) Слава Україні!
Заходжу зранку у політоту, і що я там бачу. Все того ж автора "Алексея Шибаева", який вчора виправдовувався, нібито росіяни знаходяться у полоні у Путіна, як люди в Херсоні чи німці у концлагері. Тепер же він запостив нову знахідку про те, що українці добивають полонених росіян.
Відео справжнє, але як і в попередній темі про Херсон, автор вирішив сильно не розбиратися, а одразу ж перейшов до висновків, що однозначно українські військові - злочинці, і ще й добавив що на його думку, якщо таку жорстокість не покарати, то інші вояки потім будуть почувати себе вальяжно і продовжуватимуть чинити злочини.
Але як виявилося, все далеко не так просто, як думає Олексій.
По-перше, "добитий полонений" один, і він дуже непростий "полонений", тому що має дуже велику характерну рису, яка відрізняє його від інших "типових полонених".
Якщо ви подивитеся відео, то помітите, що в перші секунди декілька солдатів ЗСУ кажуть "он уже хрипит", "та он уже хрипит". Це так званий "предсмертний хрип", або більш відомий термін під назвою "Агонія".
Предсмертний хрип сигналізує термінальний стан організму. У цей час людина переживає надважкі страждання і, власне кажучи, все що у вас асоціюється зі словом "агонія".
Навіть при наявності медичної допомоги, у більшості випадків агонія - незворотній стан, який передує смерті. Людині зазвичай залишається жити 5-10 хвилин. І ці останні 5-10 хвилин будуть скоріше за все найгіршими останніми хвилинами у житті людини.
Далі по відео ми чуємо голос іншого воєнного ЗСУ, який каже "та оставь его". На що той, хто сртіляє, каже "да не могу я".
Що відбувається?
Я не буду таким категоричним як Олексій, але судячи зі всього, українські військові дуже добре знають цей стан і вирішили "полегшити страждання" ворогу, хоча один із них і пропонував просто залишити росіянина.
Якщо поряд немає швидкого доступу до спеціалізованного реанімаційного обладнання - людина у стані агонії - приречена. Я можу допустити, що ніяка швидка не приїхала б у зону бойових дій за 5-10 хвилин, у Дмитрівку. Тож ЗСУ вирішили діяти найбільш гуманним способом, який був на їх думку доступний.
Український військових можна за це засудити, але навряд чи можна звинуватити їх у жорстокості у даному випадку.
Колись фотографії у полі лаванди можна було зробити лише за кордоном. Але за останні кілька років в Україні з’явилось кілька лавандових полів, причому у різних куточках країни.
Усі поля приватні – це приватні ферми, вони здаються в оренду для фотосесій. Просто приїхати подивитися чи зробити фото на телефон в багатьох випадках неможливо. Зазвичай лаванда зацвітає у середині червня (залежить від сорту і погоди) та цвіте близько трьох тижнів.
Добропарк, село Мотижин, Київська область dobropark.com
Великий дендропарк під Києвом відкрився у 2020 році весною, під час цвітіння тюльпанів. Літом серед інших квітів тут зацвітає поле з лавандою. Тут її планують підрізати, тому вона має цвісти два рази за літо. На території парку є кемпінг, фудкорт, атракціони для дітей, місце для паркування авто, можна взяти напрокат велосипеди, пледи та кошики для пікніків. Також сюди можна з домашніми тваринами. Парк працює щодня крім понеділка, вартість квитків https://dobropark.com/vhidnij-kvitok/ .
Лавандовий гай, село Порадівка, Київська область
Приватне лавандове поле зацвітає у середині червня та цвіте близько трьох тижнів.
Поле здають в оренду для фотосесій. 2020 року мінімальна ціна за годину починалась від 600 грн (за компанію з 7 людей). Але у 2021 році планують відкрити нове велике поле площею 1 гектар, яке функціонуватиме як парк, де кожен охочий зможе погуляти, просто купивши вхідний квиток.
У власників також є власне виробництво натуральної косметики на основі ефірної олії лаванди.
oLawander, село Димер, Київська область
Органічна ферма, яку заснувало подружжя у 2018 році. Тут вони вирощують лаванду, ожину та полуницю. Лавандове поле тут невелике — всього 15 соток, але його планують розширити та зробити на території ферми еко-парк з окремим зонами для фотосесії, прогулянок і відпочинку. Також у планах своє кафе.
Лавандове поле, село Тарнівці, Закарпатська область
У 2019 році подружжя з Ужгорода вирішило висадити лавандове поле, а 2020 вони вже відкрились для відвідувачів. Поле можна відвідувати як парк. У 2020 році вхід коштував 50 грн, час перебування необмежений. Також можна орендувати поле для фотосесії.
Лавандова Гора, місто Перечин, Закарпатська область
Фермерське господарство на Закарпатті https://www.lavandova-gora.com.ua/ , де вирощують лаванду та троянди на площі 75 гектарів. Інформацію щодо відвідування та фотосесій на території потрібно уточнювати у соц. мережах або за телефоном. А ще це місце особливо гарне та відрізняється від інших, оскільки лаванда тут росте на фоні мальовничих гірських пейзажів.
Лавандове поле, село Василівка, Одеська область
Велике лавандове поле за 70 км від Одеси, до Затоки 20 км, також поряд курортне містечко Сергіївка, тож відвідування плантації можна поєднати з відпочинком на морі. Це приватне поле, тому не можна зривати та витоптувати кущі.
Поле відкрите, але є охоронці, вартість вхідного квитка у 2020 році була 50 грн, дітям вхід безкоштовний. За професійну фотосесію окремо платити не потрібно. Координати поля: 46.012222, 30.295518. На машині краще їхати зі сторони моря, зі сторони села дуже погана дорога.
Луцький Прованс, село Лище, Волинська область
Невелике лавандове поле на Волині створила підприємиця з Луцька. Лаванду висадили у 2019 році. У 2020 у період цвітіння поле було закрите для відвідувачів, тому що кущам потрібен час, щоб розростись, стати пишними та гарними, якими ми їх зазвичай бачимо на фото. Детальніше можна дізнатися на сторінці https://www.instagram.com/lavander_lutsk/?igshid=absfgl6qnwqb
7 травня 1840 року народився Петро Ілліч Чайковський (1840-1893) - всесвітньо відомий композитор, диригент і педагог з українського роду Чайок. Українське коріння композитора досліджує історик Ганна Черкаська: Здавна в Україні був відомий козацький рід Чайок (Чайковських), його родичами були Гребінки, Гоголі. Прадід композитора, Федір Опанасович Чайка, шляхтич родом з-під Кременчука, козацький сотник Омельницької сотні Миргородського полку, брав участь у битві під Полтавою й помер від ран. Син Федора, народжений на Полтавщині Петро Чайка (дід композитора), спудеєм Києво-Могилянської академії взяв прізвище Чайковський – так на Запоріжжі називали командирів козацьких чайок. До роду Чайковських належав і поет Євген Гребінка, автор романсу «Очі чорнії». Петро Федорович полковим лікарем пройшов російсько-турецьку війну, отримав посаду городничого у В’ятській губернії Росії, де й пустив корені. Ілля Петрович Чайковський, батько композитора, вийшов у відставку з посади гірничого начальника Камсько-Воткінського заводу в чині генерал-майора. Мати композитора Олександра Андріївна, уроджена Ассієр, онучка французького скульптора Мішеля-Віктора Асье. Батько матері був епілептиком, що передалося онукові. Петро Ілліч Чайковський народився 7 травня 1840 р. З 10 років він навчався в училищі правознавства. Упродовж років дружив із князем Олексієм Голіциним. У 1864 р. студентом консерваторії Петро Чайковський вперше на запрошення Голіцина приїхав на канікули на Сумщину, в Тростянець, там він написав свій перший симфонічний твір - увертюру до драми О. Островського «Гроза». У Тростянці Чайковський познайомився і заприятелював з нащадком засновника міста Суми, козацького полковника Герасима Кондратьєва, Миколою Кондратьєвим. З того часу козацький нащадок відкрив для себе Україну. Петро Ілліч щороку по кілька місяців жив на Слобожанщині або на Поділлі, де написав понад 30 творів, із домінуванням української тематики. Багато творів написав Чайковський у селі Низи поблизу Сум у садибі Миколи Кондратьєва. У співдружності з поетами Іваном Суриковим і Левом Меєм композитор написав твори на переклади з віршів Тараса Шевченка «На вгороді коло броду» — дует «В огороде возле брода» та «Садок вишневий коло хати» — романс «Вечір». Цікаво, що до цих творів Шевченка писав музику й Микола Лисенко. «Исконно русский» шедевр «Я ли в поле да не травушкой была» Чайковському навіяла українська пісня «Чи я в лузі не калина була». У Кам’янці на Черкащині, у маєтку, управителем якого був чоловік сестри Чайковського Лев Давидов, Петро Ілліч «знайшов відчуття миру в душі, яке даремно шукав у Москві та Петербурзі». Понад 28 років життя Чайковського пов’язані з містом над Тясмином. Аби Петро Ілліч міг почуватися вільно, йому відвели окрему будівлю з трьома кімнатами. Враження від українського літа 1874 року в Кам’янці лягли в основу Першого концерту для фортепіано з оркестром, головна тема якого пісня Марусі Чурай «Ой не ходи Грицю та й на вечорниці», а у фіналі композитор використав мелодію веснянки «Вийди, вийди, Іванку». Критик Герман Ларош відзначив цінність концерту, красу українських мелодій, вплетених у канву твору. Особливе місце в подорожах Чайковського в Україну посідало Поділля, куди композитора привела тривала дружба з Надією фон Мекк. Про Поділля, Петро Ілліч писав: «Поїздки в Браїлів залишаться в моїй пам’яті світлими спогадами про найпоетичніші дні мого життя». До наших днів тут добре зберігся палац сімейства фон Мекк, де створено Музей композитора. Тут Чайковський створив низку знаменитих творів: перша оркестрова сюїта, п’єси для скрипки, 7 романсів, серед яких «То було ранньої весною», «Серед шумного балу», серенада Дон Жуана. В останній рік свого життя Чайковський диригував своїми симфоніями у великих містах України: Києві, Харкові, Одесі. Один із концертів майстер дав на підтримку Одеського симфонічного оркестру. В Україні Чайковського любили завжди. У часи жорстокого наступу імперії на українську мову Чайковський домагався постановки «Тараса Бульби» М.Лисенка українською мовою. У 1890 р. Чайковський відвідав Миколу Лисенка в Києві й слухав його оперу «Тарас Бульба». Був одним із учасників заснування на базі музичного училища Київського відділення Російського музичного товариства Київської консерваторії. За деякими пвердженнями, складна психологічна атмосфера навколо сексуальності композитора підштовхнула його до отрути. 6 листопада 1893 р. – у кращий світ пішов 53-річний композитор Петро Чайковський. Офіційно було оголошено про смерть від холери. Двоє композиторів - Чайковський та Лисенко - козацькі нащадки, обоє з матерями спілкувалися французькою, освіту отримали на чужині, але провідною тематикою творів була Україна, навіть померли в один день 6 листопада. У 1926 р. в рамках політики українізації з‘явилася державна опера і було здійснено постановку «Євгенія Онєгіна» українською, спеціально для участі у цих виставах учив українську мову геніальний російський тенор, 56-літній Леонід Собінов. Він захоплювався звучанням української мови в арії Ленського. Максим Рильський зробив два переклади. Один – для роману, де було відтворено саме пушкінську іронічність, пародію, власне, на романтизм «Куди, куди ви відлетіли, весни моєї красні дні», і інший – для опери, де єдність романтичної, тужливої музики Чайковського і поезії набула особливого значення: «О, де! О, де розвіялися снами весни моєї красні дні?». У неукраїнській Україні не лунають опери Петра Ілліча Чайковського державною мовою. Цікаві та маловідомі факти про видатних українців зібрані у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ.
Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.
У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)
Тернопільська обл. Заліщицький район
Модель:Ярина Дронь. Засновниця реконструкторської майстерні українських традиційних прикрас «ВидимоНевидимо». Скрипалька, займається відновленням та популяризацією етнічної музики.
Чорна вишивка на Поділлі ніколи не вважалася жалобною. Цей колір асоціювався з кольором землі, а отже з родючістю, достатком та добробутом. У цьому регіоні так вишивали навіть весільні сорочки. Частіше за все нитки для такої вишивки виготовляли з вовни чорних овець.
Ґердан – традиційна дівоча прикраса з бісеру, що використовувалась як частина головного убору. У XIX столітті бісер був настільки дрібним, що для низання ґерданів доводилося використовувати кінський волос.
Рівненська обл. Сарненський район
Модель: Оксана Мітюхіна. Займається збереженням, дослідженням, відтворенням та популяризацією української вишивки.
Постоли (личаки) – взуття, плетене з кори дерев: верби, липи, в'яза тощо. В Україні найкраще збереглася традиція носити таке взуття на Поліссі. Одягали їх на полотняні або вовняні онучі, які намотували майже до колін. Личаки зношувались вкрай швидко – за чотири дні літом, і до тижня зимою. За рік одна людина змінювала близько 50 пар.
Окрім взуття із лика виготовляли ще й сумки – навіски. Вони були популярними на початку XX століття. Використовували їх для зберігання дрібних речей та грошей.
Івано-Франківська обл. Снятинський район
Додільна сорочка - майже до самої землі.
Окрийка, окрійка - вишитий пасок.
Уплітки - сплетені у вигляді кіс, червоні гарусні нитки або стрічки з червоних гарусних ниток, які впліталися в коси. Гуцулки прикрашають свої уплітки мідними бляшками або ґудзиками. Найчастіше уплітки обвивають навколо голови, утворюючи своєрідний вінець з кіс.
Полтавська обл. Миргородський район
Модель: Олена Дідик. Археолог, етнограф, дослідник та реконструктор традиційного одягу українських селян. Учасник фольклорного гурту «Гуляйгород».
Гаман – торбинка, в якій зберігали гроші та дрібні речі. На Полтавщині жінки шили їх з яскравої тканини, прикрашали вишивкою та аплікацією. Кріпили такий аксесуар до поясу або ж пришивали до спідниці.
Юпка – верхній жіночий одяг, що побутував у центральній та лівобережній Україні в ХІХ – першій половині ХХ століття. Шили юпки зазвичай із купленої мануфактурної тканини: вибійки, черкасини, або ж китайки. У кінці ХІХ століття кількість вусів на спинці юпки була ознакою заможності: чим багатша жінка або дівчина – тим більше складок нараховувалось на її верхньому одязі. На Полтавщині разом з крамними зустрічались юпки, пошиті з домотканого сукна.
Волинська обл. Ратнівський район
Модель: Олена Видрич. Фольклорист, дослідник традицій українського Полісся. Займається відродженням давніх традицій гуртового співу. Керівник дитячого фольклорного гурту «ЯсноКрасно».
Як застібку для коміра сорочки, окрім кольорової стрічки на Поліссі використовували «шпоньку» («спінку») - металеву прикрасу у вигляді двох кружечків, з’єднаних штифтиком. Менший, не оздоблений кружечок, просовували в петлі на комірі, більший, зазвичай декорований кольоровим скельцем, залишався ззовні.
Унікальна техніка декорування одягу аплікацією збереглася лише в декількох селах Волинської області. Таким чином оздоблювали сорочки, фартухи, притулки та плати. На біле полотно нашивалися смужки червоного, чорного та голубого кольору, що імітували розташування тканих узорів.
Сумська обл. Охтирський район
Модель: Марія Пошивайло. Дослідник українського гончарського фольклору, майстер народного мистецтва з соломоплетіння, писанкарства й виготовлення традиційних дівочих головних уборів.
Особливо модним у кінці ХІХ століття стає кубовий ситець – тканина мануфактурного виробництва, із нанесеним на неї квітчастим візерунком. В Україну його почали завозити з 1840-их років. Найчастіше використовували для пошиття керсеток, юпок, спідниць та очіпків.
У деяких регіонах України вважалося соромом виходити за межі подвір’я без запаски, особливо негоже було, щоб їх у такому побачив сторонній чоловік. Найбільше цінувалися виготовлені з привозної парчі, золоті та срібні запаски. Їх вдягали лише на свята. Парчеві запаски були дуже коштовними, тому деяким дівчатам доводилося позичати їх на весілля у своїх подруг.
Український фотограф Мішка Бочкарьов "спіймав" на камеру момент, який сповна зобразив ситуацію, що відбувається зараз в курортному турецькому містечку Сіде. Одразу два топові ЗМІ – The Guardian і Vice – опублікували його знімок, й назвали символом пожеж у Туреччині.
На кадрах хлопчик готується зайти у воду, щоб купатися, в той час, як під величезною сіро-коричневою хмарою пролітає літак, що намагається загасити чергову пожежу.
У місті галушці звели пам'ятник, у музеях цитують присвячені їй рядки класиків, а на честь неї проводять фестиваль влітку. Частування нею – обов’язковий елемент в будь-якої туристичної програми. Зо два десятиліття галушку просувають як гастрономічний бренд Полтави.
Полтавський краєзнавець Борис Тристанов каже, що популярність полтавських галушок зросла на тлі загального захоплення історією у 2000-х роках. За його словами, інтерес до цієї страви підсилився після зведення пам’ятника страві у Полтаві у 2006 році.
Галушки є загальноукраїнською стравою на теренах Наддніпрянської України. Етнологиня, докторка історичних наук та засновниця садиби-музею «Лялина світлиця» Олена Щербань каже, що поширеність галушок на території Лівобережжя пов’язана з тим, що українці здавна були землеробами. Наші предки вирощували хліб, тому в культурі харчування переважали страви з борошна. Робота у полі вимагала значних витрат енергії, а галушки, були швидкою, смачною, ситою їжею, якої хлібороби потребували після важкої праці. Попри те, що галушки готують у різних регіонах України, на Полтавщині ця страва історично укорінилась завдяки впливу літератури. Про це каже кандидатка економічних наук, доцентка катедри менеджменту Полтавського університету економіки і торгівлі, та організаторка міжнародного фестивалю «Полтавська галушка» Яніна Барибіна: «Полтавщина прославилась саме завдяки літературі, завдяки Івану Котляревському, Миколі Гоголю. Галушки згадуються у період Полтавської битви. Ми маємо згадки, коли війська куштували саме полтавську галушку. Чому так сталося? Тому що галушка була однією з найпростіших страв, але при цьому вона була достатньо ситною, а раціон пересічного українця не був надто багатим щодня».
"Поклали шальовки соснові, Кругом наставили мисок; І страву всякую, без мови, В голодний пхали все куток. Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали І брагу кухликом тягли; Та і горілочку хлистали, — Насилу із-за столу встали І спати послі всі лягли".
уривок з "Енеїди" І. Котляревського.
Про роль літератури у створенні гастрономічного образу Полтави говорить і старша наукова співробітниця Полтавського літературно-меморіального музею Івана Петровича Котляревського Валентина Скриль: «Іван Котляревський у своїй “Енеїді” неодноразово згадує галушки. Наприклад, що галушка була просто великим подарунком, у голодні роки. Ось він пише “без галушок як помирали, колись як був голодний год”, потім “п’ять казанів стояло юшки, а в чотирьох були галушки”. Він взагалі у своїй “Енеїді” згадує понад 160 назв українських страв. Це просто енциклопедія української кулінарії, української кухні. Не дивно, що наша Полтавщина, до Котляревського нахиляючись, символом міста зробила отаку просту страву, як галушка».
Галушки, фаршировані язиком та в’яленими томатами.
Ситуація з джерелами ускладнюється тим, що сьогодні галушка не є повсякденною стравою українців. Ґрунтуючись на рецептах господинь, зібраних під час досліджень, етнологиня дізналася, якою має бути правдива галушка.
Найперше, говорить Щербань, ми маємо зрозуміти, що сучасні галушки значно відрізняються від тих, які готували раніше. У давнину їх робили з гречаного, пшенично-житнього та житньо-пшеничного борошна. Борошно не було таким білим і такого дрібного помелу. Воно мололося жорнами на млинах, і тому було грубе та іншої консистенції. Відповідно галушки не були тими галушками, які ми сьогодні бачимо. Окрім того, що сучасні галушки готують переважно на основі білого борошна, сам рецепт тіста теж істотно змінився. Так, зі слів етнологині, раніше галушки варилися на основі кисляку (кефіру), соди, борошна, іноді з додаванням яйця.
Готували українці галушки так: замішували тісто, розгортали і різали його смужками, а потім відщипували шматочки і кидали в киплячу воду, молоко, бульйон. Галушки були щипані і рвані, другі просто нарізали ножем. Можна сказати, це були перші спроби приготування домашньої локшини.
Сьогодні галушки готують різними способами і з різних інгредієнтів (манка, картопля, сир), подають на стіл замість хліба до борщу, м'яса або просто з маслом, шкварками, фруктовим соусом, медом або сметаною.
Їдять галушки виключно гарячими - тільки так вони максимально смачні.
А ще галушкам присвятили пісню - слова написав Анатолій Лихошвай, музику – Василь Якубович.
"Був я, друзі, у Тюмені -Добрі ліплять там пельмені,Та немає краще страви,Як галушки у Полтаві.Приспів:Ой, галушечки-галушки, -Нема в світі краще юшки:І на салі, і в сметані,І пшеничні, і гречані, -Ось які!..Полтавські галушки.Заїжджав я до Кавказу –Там харчо – згориш відразу,Аж в очах зірки світились,Та галушечки все снились.Приспів.Хвалить брат мій щі "по-флотськи" -Вигляд в нього парубоцький;Я ж здоров'ячко теж маюІ йому своє співаю.Приспів.Любі друзі, приїжджайте,До Полтави завітайте;Будемо вас ми частуватиІ галушки подавати.Приспів."
Картопляні галушки із сиром
Галушки з гречаного борошна з цибулею і салом
Нудлі по-українськи – апетитні часникові галушки з м’ясом і картоплею.
