худіе

5 квітня 1932 року, вівторок. Голод, штучно створений голод, набуває жахливого характеру. Навіщо забирають до зернини хліб — нікому не зрозуміло, і тепер, коли вже бачать результат такого забирання, все-таки продовжують вимагати хліба для посіву… А діти голодують замучені, худі, мордовані глистами, тому що їдять одні лиш буряки, та й ті от-от закінчаться, а до врожаю ще чотири місяці. Що буде?

6 квітня 1932 року, середа. Іноді мене охоплює така нестримна злість, що починаю хворіти. Читаю про "радянські темпи" (газета "Правда"), про відкриття першої в Європі домни, про завершення греблі в Дніпробуді і багато іншого. Все це добре, але навіщо ці темпи при розпухлих від голоду дітях та людях. Взагалі голод починає лютувати і несе з собою усі біди, які лише можна уявити. Злочинність розвивається з якоюсь особливою швидкістю… Мучать думки про розпухлих від голоду селянських дітей, і злість зростає…

2 червня 1932 року, четвер. Як важко жити, до відчаю важко. Взагалі надзвичайний час, небачений в історії. Всі страждають від недоїдання або голоду, та й взагалі від напівжебрацького життя. До того ж безликість страшна, гнітюча.

20 листопада 1932 року, неділя. Діда, що працює у крільчатнику, "пограбували власті", як він доповів. Це означає, що забрали все, що було зі злаків та овочів. Він уже розкуркулений два роки, майже жебрак, хіба що не просить милостиню. Йому 70 років, старій — років 65 і з ними на квартирі їхня дочка-каліка. І ось у них, убогих, забрали все, чим вони могли прожити до лютого.

9 січня 1933 року, понеділок. У Харкові творяться жахи голоду. Крадуть дітей і продають ковбасу з людського м'яса. Заводять обманом дорослих людей (більш повних) під приводом продажу взуття. Навіть у газетах про це писали, заспокоюючи, що вживають заходи, але… діти все зникають.

23 березня 1933 року, четвер… Горя людського в цей день я бачила жахливо багато. З важкими враженнями верталась додому. По дорозі в Зарожне в полі, біля самої дороги, побачили ми старого, обірваного, худого, чобіт на ньому не було. Ймовірно, він упав знеможений і замерз, чи зразу помер, чоботи хтось зняв. Повертаючись, ми знову бачили цього старого, нікому він не потрібен… Виїжджаючи в Бабку, ми наздогнали хлопчика семи років, мій супутник гукнув, але хлопчик ішов, похитуючись, і ніби не чув, кінь догнав його, я крикнула, хлопчик неохоче звернув з дороги, мене тягнуло подивитися йому в обличчя. І жахливе, страшне, незабутнє враже ння залишив вираз цього обличчя. Напевно, вираз очей такий буває у людей, коли вони знають, що повинні ось-ось померти і не хочуть смерті. Але це була дитина! Нерви у мене не витримували: "За що? За що діти?". Я плакала тихенько, щоб не бачив мій супутник. Думка, що я не можу нічого зробити, що мільйони дітей гинуть від голоду, що це все стихія, довела мене до відчаю… Кілька днів тому приходив конюх — лице вже опухло, руки опухлі. Каже, що ноги важкі, спокійно приготувався вмерти. "Дітей жаль, — каже. — Вони нічого не розуміють — не винні"".

Це записи із щоденника Олександри Радченко - вчительки з Харківщини, що вела щоденники про Голодомор. За це радянська влада її посадила, а щоденники конфіскувала. Вони збереглися в архіві СБУ.

Олександра Миколаївна Радченко народилася 1896 р.
в м. Охтирці Сумської області. Освіта – середня педагогічна.
У 1912–1936 рр. працювала вчителем, у 1937–1939 рр. – на метеорологічній станції. Чоловік – Василь Павлович Радченко –
за фахом був лісником і сім’я часто міняла місце проживання.
Діти – Еліда (1926 р. народження), Віра (1927 р. народження),
Діна (1931 р. народження).
О.М. Радченко було заарештовано Кам’янець- Подільським
обласним управлінням народного комісаріату державної без пеки в серпні 1945 р. При обшуку вилучено 7 зошитів – що денників 1926–1945 рр. Три з них було знищено слідчими. На судовому засіданні в м. Проскурові (нині – м. Хмельницький) О.М. Радченко сказала, що присвятила щоденники своїм дітям, щоб вони років через 20 їх прочитали і побачили, як
«страждав і стогнав народ, який був страшний голод». Діти не
повірять, заявила Олександра Миколаївна, що такими жорсто
кими методами будували соціалізм і що в 1930–1933 роках
український народ переживав жах.
О.М. Радченко засудили до 10 років виправно -трудових та борів з конфіскацією майна та позбавленням прав на 5 років.
Звинувачення стосувалося фактично лише ведення щоденни ка «контрреволюційного» змісту та передачі його фашистсь ким окупантам (певний час сім'я Радченків проживала на окупованій німцями Буковині і передавала деякі матеріали для друку в німецькій пресі, але статті надруковані не були).
Після відбуття терміну покарання О.М. Радченко мешкала
у м. Вовчанську Харківської області. 1965 р. вона померла