Про те, які функції має місто, і з якими проблемами зітнулись багато великих міст світу. Як подолати ці проблеми і що робити для того, щоб мешканці міста почували себе захищеними і радісними.
про фізіологію людини, і про те як на наші відчуття впливають розміри міста і будинків. Як має будуватись місто враховуючи масштаби людини? Як на місто впливає автомобільний рух? І чому висотне будівництво це зло?
Уродженець с. Рахнівки, Вінничина. Виріс у Донецьку. Закінчив історико-філологічний факультет педагогічного інституту з червоним дипломом. В аспірантські роки працював викладачем української мови та літератури на Кіровоградщині, згодом у Горлівці, плитовим у шахті "Октябрська", літературним редактором української редакції ґазети "Соціалістичний Донбас". Після відрахування з аспірантури у 1965-му через участь в протестах на масові політичні репресії змінив багато професій, одружився, друкувався в самвидаві.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини.
У січні 1972 був зарарештований та засуджений за антирадянську пропаганду на 5 років таборів у Мордовії. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».
Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до Гельсинської групи захисту прав людини. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука (того самого), намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього.
Проривати кордон та заносити на руках людину без паспорта - це протизаконно. Так і запишіть. У будь-якій нормальній країні такі дії б засудили, а проривальники та людина без паспорту вже сиділи б в автозаках.
Але то в нормальній країні. А у нас тут Україна. І ситуація трохи інша.
Так, звісно, проривати кордон - то погано та протизаконно.
Але є навіть ще гірші речі.
Наприклад, пиляти бюджет. Це злочинно.
Проштовхувати на посади у держкромпанії своїх людей, щоб вони допомагали пиляти бюджет - це суперпогано.
Дерибанити природні ресурси - мерзотно.
Писати закони під свій бізнес - хуйово.
Ставити контрольованих судей, щоб вони клепали потрібні рішення - гидотно.
Пресувати політичних опонентів адмінресурсом - зухвало та необачно.
Ставити своїх "смотрящих" на різні смачні пости - борзо.
Мутити бізнесок з країною-окупантом - це бридко.
У нас тут Україна. І люди вже всяке бачили. І влада не перший раз на усіх хуй кладе. Але реакція суспільства може бути набагато гіршою. Коли влада забуває, що людям був потрібен новий суспільний договір, який вони досі не отримали. Бо кізяк, загорнутий у гарний цукерковий фантик - це не то.
Новий суспільний договір - це не робити усього вищепереліченого. І тоді ніхто через кордон колишніх президентів Грузії не заноситиме.
Вільгельма Габсбурґа знали в Україні як Василя Вишиваного, під ім'ям, яке йому дали українські вояки під час Першої Світової Війни. Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу. Хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом і навіть не мав до цього можливостей, Василь прославився своїми військовими та дипломатичними здібностями, поезією і любов'ю до України.
Він народився 10 лютого 1895 року. Вільгельм Габсбург здобув гарну освіту і виховання. У 1915 році закінчив Військову академію імені Марії-Терези і був призначений у 13-й уланський полк Австро-Угорської армії, до якого входили юнаки із Золочівщини. Аби спілкуватись із солдатами, ерцгерцог вивчив українську мову.
Вільгельм Габсбург – наймолодший син у родині Стефана Габсбурга, представника польської лінії роду. Він був із родини, яка вважала себе нащадками Рюриковичів і Гедиміновичів.
На початку ХХ століття його батькові – Стефану Габсбургові пророчили трон польського королівства, але так не сталось, бо монархія програла. Вільгельм Габсбург свідомо став українцем, сподіваючись очолити новоутворену державу на українських землях. Однак владу в Україні отримав не він, а Павло Скоропадський, ставленик Німеччини.
Вільгельм Габсбург підтримував і сприяв українському січовому стрілецтву. Навесні 1918 року очолив військову групу, до якого входив легіон Українських січових стрільців. На прохання Центральної Ради підрозділи німецько-австрійського війська увійшли в Україну, щоб боротись із більшовиками. Вільгельм Габсбург контактував із Запорізьким пішим полком Петра Болбочана.
1 листопада 1918 року, коли імперія майже припинила існування, Василь Вишиваний відіслав із Чернівців у Львів корпус січових стрільців, які відіграли велику роль у боях за місто в українсько-польській війні.
Вже восени 1919 року він у званні полковника служив у штабі армії УНР, а після остаточної поразки боротьби за українську незалежність жив емігрантом у Відні. Родина відреклась від нього, він був позбавлений батьківського спадку, мав конфлікт із урядом УНР.
У роки Другої світової війни Василь Вишиваний проживав у Відні, за ним наглядало гестапо. Як пише американський історик Тімоті Снайдер, «помешкання Вільгельма швидко стало центром антинацистської розвідки».
Вільгельм Габсбург після війни проживав у Відні в англійській зоні окупації, заснував три невеликі підприємства з виготовлення лаків, фарб. Він жив у квартирі мешканки Відня Єлизавети Шмідт, у нього були хворі легені. За спогадами жінки, 26 серпня 1947 року ерцгерцог вийшов з дому і ніколи більше сюди не повернувся.
Радянська влада домоглась, що у 1947 році Вільгельм Габсбург був арештований, як «агент французької розвідки, учасник оунівського підпілля».
МДБ УРСР завершило слідство 20 травня 1948 року. Василь Вишиваний отримав вирок – 25 років ув’язнення у Володимирській тюрмі у Москві. Але так і не потрапив туди, бо у важкому стані, з діагнозом туберкульоз, потрапив у лікарню Лук’янівської в’язниці. 18 серпня 1948 року помер і досі є різні припущення щодо місця поховання. В акті про смерть мовиться – «дозволяю поховати тіло начальнику тюрми №1 УМВС Київської області».
Вільгельм фон Габсбурґ носив під кітелем українську вишивану сорочку
 | nashi5364Подписчиков: +234 |
 | аниМемыПодписчиков: +73 |
 | mr_plagu3Подписчиков: +42 |
 | KomatsukiПодписчиков: +28 |
 | DarbarnirПодписчиков: +22 |
 | sincosПодписчиков: +163 |
 | VIZAZПодписчиков: +127 |
 | QuantumHeadAIПодписчиков: +98 |
 | madaotheoryПодписчиков: +94 |
 | Anime Ero DFCПодписчиков: +90 |
