без мови немає народу

В Украине хотят забанить "Русский мир"

Дивень

Одним із різновидів традиційних ласощів на Дніпропетровщині є хлібні (нагадують смак бублика) палички, які називають дивнем. Печуть їх на очеретині, яка якимось дивним чином не горить в процесі випікання. Такі дивні є весільним обрядовим печивом. Але на ярмарках, етнофестивалях їх також можна побачити цілими оберемками.

На Полтавщині дивнем називають весільну хлібину з отвором посередині, через який Молода дивилася на Молодого. Тому й дивень.

Дивень – обрядовий хліб, аналогічний за своїм ритуальним призначенням калачеві. Його виготовляли найчастіше з плетінки втроє, вчетверо, а потім з’єднували краї, щоб утворилося замкнене коло. Дивень прикрашали очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, зверху до якої прикріпляли квітку з жита, калини, квітів (живих чи штучних). Цей весільний хліб здебільшого характерний для Півдня, частково Полтавщини і Слобожанщини. У деяких районах, зокрема на Дніпропетровщині, для дивня взагалі не випікали хлібинки, обмежившись гілочками, обплетеними тістом, запечених на спеціальних рогачиках і прикрашених квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через дивень Молода дивилася на молодого, звідки може походити й назва. Коли печуть дивень, загадують, яке буде в Молодих життя. Вдашній – Молоді житимуть щасливо. Садовлячи його в піч, приспівували:
"Світи, жар, у печі ясно
Печись, дивень, красно
Гостям – на велике диво,
Молодим – на щастя,
На долю, на свою родину.
Печись, дивень, не схились, не пригори,
Молодим серця та й не зсуши!"

Привіт, реактор.

Приблизно сьогодні мені 30 років вчергове. Чудовий вік для того, щоб почати робити те, що подобається і припинити жалкувати про дарма витрачений час.

Бонус для цінителів.

ЦРУ передбачило "половину зрусифікованих" українців до 2025 року

Російську мову возвеличували до статусу радянської латини, а українську називали сільським діалектом. Дисиденти відкрито виступали проти русифікації. Подекуди, партійний істеблішмент УРСР захищав мову, - йдеться у розгорнутому звіті ЦРУ від 1975 року.

Українська республіка була найважливішою для Москви після Російської, констатував аналітик і додавав - русифікація ефективніше централізує радянську імперію, аніж перебирання повноважень з регіону у центр.

Українська за складом, нероздільна за суттю

Радянським союзом керувала Комуністична партія, що дедалі більше набирала популярності. В Україні кількість її членів не просто збільшилася, а й зросла частка етнічних українців у ній. У 1972 році їх було 75%. 20 із 24 перших секретарів обласних комітетів були українцями.

Але місцева еліта не здобула контролю над партією. Київські партійці служили, а не господарювали, адже з Москви контролювали всі рішення та призначення.

Українізація партії, робить висновок автор документу, не додала політичної автономії Українській Радянській Соціалістичній Республіці (УРСР).

Російськомовні українці - між радянським народом і старшим братом

Генеральний секретар Центрального комітету КПРС (ЦК КПРС) Леонід Брежнєв пропагував створення «радянського народу». Колишнє гасло про рівність та допомогу між націями генсек замінив на концепцію «старшого брата», яка фактично позначила русифікацію.

Російська поступово стала основним засобом комунікації партійців та військових, мовою діловодства та побутового спілкування, особливо у східноукраїнських містах. Цією мовою говорило дедалі більше студентів та учнів.

Шкільне законодавство дозволяло вільно обирати мову навчання. Проте, верховенство російської у вищих навчальних закладах і закриття українських шкіл не залишали вибору батькам. Крім того, якщо в російських школах українську мову вивчали за бажанням, то в українських - російська була обов'язковим предметом. Мовчання батьків у цій ситуації також вплинуло на долю рідної мови, зауважує аналітик.

Загалом, чим вищий рівень освіти та кількість міського населення на певній території, тим частіше використовували російську, як мову навчання. Зокрема, звіт ЦРУ посилається на неофіційні дані, де йдеться, що у кількох містах на Сході України - імовірно, Дніпропетровську та Донецьку - українські школи зникли взагалі. В Донецькому університеті, як свідчив професор-емігрант, викладали виключно російською.

Російська стала радянською латиною, а українська - сільським діалектом

Російська в СРСР була інструментом комунікації на кшталт латини у середньовічній Європі. Її культивували, як престижну мову спілкування всіх радянських націй. Українську вважали народною, а дехто з жителів міст навіть називав вульгарним сільським діалектом, звітує документ.

Вживання російської мови в Україні

Про ефективність русифікації свідчив той факт, що молодші громадяни більше спілкувалися російською. Якщо 22% етнічних українців, старших від 50 років, вважали її рідною, то для молодших жителів східних міст цей відсоток був удвічі вищий.

Мішані шлюби між росіянами та українцями також сприяли успішній асиміляції. Вони складали більше від чверті всіх одружень, що відповідало найвищому показникові з-поміж всіх республік, окрім Латвії.

Неорганізовані, але сміливі українські дисиденти

На відміну від колишніх підпільників, дисидентський рух був роздрібненим, а його учасники не надто цілеспрямованими та войовничими. Водночас вони діяли відкрито: страйкували, влаштовували демонстрації, писали петиції, публікували матеріали.

Особливо діймало радянський режим те, що дисиденти були різних професій. Зокрема, гуманітарних - вчителі, філологи, письменники, історики, літературознавці, журналісти й адвокати. Та були й представники науково-технічних сфер.

Попри різницю у поглядах щодо тактики боротьби, українські відступники однаково були незадоволені владою, вимагали більшої свободи і децентралізації. Такий висновок робить аналітик ЦРУ на основі положень листівки, яку цитує у документі.

З-поміж дисидентів найбільше виділилися «шістдесятники» - група проєвропейських, гуманістичних, патріотичних поетів. Попри арешти, вони відкрито заявляли про національну гідність і закликали до захисту рідної мови.

Українські партійці проти дисидентів

Партійна еліта УРСР захищала радянський режим, адже була його частиною. Однак, лідери в регіонах неоднаково підтримували ініціативи пана Брежнєва щодо централізації.

Зокрема, зросійщена дніпропетровська група вороже ставилася до дисидентів. Звідси вийшло багато партійних керівників, зокрема, Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький.

Донецька партійна еліта менше залежала від Москви. Впродовж 1960-их років тут різко зросла кількість партійців, що перетворило місцеву організацію на лідера в Україні. Цей факт, разом із економічною потужністю, змусив українських та московських керманичів враховувати потреби регіону. Позиція цієї групи щодо брежнєвської політики була пасивною та нечіткою.

Харківські керівники спочатку підтримували письменників-дисидентів, але згодом їх переслідували. Звідси «вийшов» Петро Шелест, який очолював Київський обком, а потім став Першим секретарем КПУ.

Шелест - васал, що любив свій маєток

Петра Шелеста американці нарекли «васалом, який любов'ю до свого маєтку спровокував лють у пана».

Український керманич підтримував донецьке вугільне лобі. Зокрема, на 24 з'їзді КПУ він відкрито обурювався, що за останні п'ять років на Донбасі спорудили лише дві нові шахти.

Петро Шелест не обмежувався колом економічних питань. На з'їзді Спілки письменників України він закликав оберігати українську. «Ми повинні протистояти…засміченню нашої мови» - цей вираз позначив використання російських слів - пояснює документ.

Партійний керманич ініціював зміни в освіті. Зокрема, у 1965 році Міністр вищої і середньої спеціальної освіти УРСР Юрій Даденков письмово дав розпорядження ректорам ВУЗів читати лекції українською. Петро Шелест був готовий підписати цей наказ, але його скасували з центру.

Головного українського комуніста підтримувала більшість керівників обкомів УРСР і навіть декілька лідерів інших республік. Можливо тому, припускає автор, після звільнення з посади Першого секретаря КПУ йому не дозволили повернутися у Київ.

Володимир Щербицький - вірний Брежнєву

Після Петра Шелеста українську компартію очолив Володимир Щербицький, виходець із дніпропетровської групи. Він був «людиною Брежнєва», але не підлабузником, як, наприклад, деякі керівники центральноазіатських республік, вважали у ЦРУ.

Найперше пан Щербицький перейнявся кадровими питаннями - звільнив 10 з 25 Перших секретарів обкомів партії.

Потім новий керівник атакував українських дисидентів. У Львові пройшли два інсценованих гучних судових процеси над туристами, яких звинуватили у зв'язках з Організацією українських націоналістів.

Україна володіла майже всім необхідним для незалежності

Українці не мали досвіду політичної самостійності, однак, володіли великим європейським культурним спадком, зазначає автор у висновках ґрунтовного дослідження.

Економіка була відносно збалансованою, а суспільство селян за півстоліття перетворилося на націю зі строкатою соціальною структурою.

Однак, дві риси відрізняли Україну від сусідніх Польщі та Чехословаччини. Найперше, це відсутність національних збройних частин. Війська, що дислокувалися на території України, були мішаними і складалися з представників всіх народів СРСР.

По-друге, українські партійці та урядовці були більше інтегровані у радянську систему, аніж їхні чехословацькі колеги.

Аналізуючи масштаби русифікації, звіт ЦРУ від 1975 року передбачав, що вже через десять років кількість росіян та зросійщених українців становитиме третину населення України і половину - через п'ятдесят.

Планы о вторжении на Украину. Размышления военного. Ситуация на 26.02

Україна і Росія. Князь Володимир і походження української мови

«Історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни», – писав Юрій Шевельов в есеї «Москва, Маросєйка» у 1954 році, коли в СРСР помпезно відзначали 300-річчя Переяславської ради як «свято возз’єднання» України з Росією.

Натомість Шевельов мав інший погляд на цю подію: «Переяслав у перспективі трьох сторіч уявляється нам початком великої трагедії».

Війна на полі культури супроводжує й нинішній, уже збройний наступ Росії на Україну.

Підтвердженням цього є відкриття в центрі Москви пам’ятника Київському князю Володимиру Великому.

Урочистий характер події визначив і день, обраний для неї, – 4 листопада, який в Росії святкують як День народної єдності, і участь у ній найвищих осіб – президента Путіна і патріарха Московського Кирила.

Ідея народної єдності була провідною і у виголошених промовах. У виступі Путіна Київський князь Володимир постав як «збирач і захисник руських земель, як далекоглядний політик, який створив основи сильної, єдиної, централізованої держави, яка об’єднала в результаті в одну величезну сім’ю рівні між собою народи, мови, культури і релігії».

На єдності народів, буцімто об’єднаних князем Володимиром, наголошував і патріарх Кирило, дещо змістивши акценти. Він назвав Київського князя «символом єдності всіх народів, батьком яких він є, а це народи історичної Русі, які нині проживають у межах багатьох держав. Пам’ятник батькові може бути скрізь, де живуть його діти, в цьому немає жодного протиріччя. Але погано, коли діти забувають, що у них один батько».

Як бачимо, Московський патріарх намагався згладити когнітивний дисонанс, спричинений тим, що пам’ятник Володимиру Великому встановлено в Москві, на місці якої в часи його правління була лише болотиста річка, а Московське царство виникло через кілька століть після його смерті. Відтак Володимир не міг бути «збирачем земель руських» у тому геополітичному значенні, яке вкладає в це поняття очільник Кремля.

Цей новітній артефакт російської монументальної пропаганди свідчить про те, що імперське трактування Київської Русі як «колиски трьох братніх народів – російського, українського і білоруського» – лишається в Російській Федерації канонічною історичною схемою.

Варто нагадати, що саме завдяки концепції «спільної колиски» Росія привласнила стародавню Українську державу, її писемну спадщину і навіть її назву, замінивши первісне наймення росіян «московити» на дивне прикметникове утворення «русскіє».

Натомість для українців і білорусів «колиска трьох братніх народів» загрожує перетворитися на труну, бо один із «братніх народів», подібно до клептопаразитичного птаха, робить все, щоб викинути із гнізда його справжніх господарів і посісти їхнє місце.

Концепція «общерусского языка» Олексія Шахматова

Претензії Росії на Київську Русь обґрунтовувала спеціальна лінгвістична теорія походження мов «трьох братніх народів». Її творцем був російський мовознавець Олексій Шахматов. Згідно з його концепцією, російська, українська і білоруська мови певний період існували у формі єдиної спільної мови (в російській термінології – «общерусского языка»). Як самостійні мови вони буцімто сформувалися уже після розпаду цієї спільної мови лише у ХІІ – ХІV століттях.

Аргументація Шахматова була доволі плутаною, у час своєї появи вона викликала дискусію і була прийнята далеко не всіма вченими. Але ті переваги, які вона надавала для виправдання російських претензій на Київську Русь, повною мірою використав совєтський тоталітаризм. Більшовики впровадили схему Шахматова як догму в усі гуманітарні науки. Концепція єдиного для українців, росіян і білорусів «общерусского языка», яка фактично продовжила втілення імперського проекту формування «триєдиного російського народу» стала ефективним інструментом зросійщення й винародовлення українців і білорусів з перспективою остаточного їх розчинення у російській етнічній спільноті.

Показово, що в російській «Вікіпедії» назву «Київська Русь» замінили на «Древнерусское государство», а стаття «древнерусский язык» тлумачить цю мову у відповідності до концепції Шахматова як мову східних слов’ян, що є «спільним предком білоруської, російської та української мов». Порушуючи принцип енциклопедичної об’єктивності, російська «Вікіпедія» не наводить іншу теорію, яка спростовує існування такої спільної східнослов’янської мови.

Дослідження Шевельова про походження української мови

Хиткість теоретичних побудов Шахматова і помилковість його висновків довів Юрій Шевельов у дослідженнях з історії слов’янських мов, які завершились його фундаментальною працею «Історична фонологія української мови», що була опублікована англійською мовою у Гайдельберзі в 1979 році.

Видатний славіст на основі дослідження писемних пам’яток і діалектних фактів спростував теорію про існування єдиної мови східних слов’ян у середньовічний період і довів, що українська мова, як і інші слов’янські мови, почала формуватися як окреме мовне утворення безпосередньо із спільнослов’янської після її розпаду у VІ-VІІ століттях.

На це фундаментальне дослідження Шевельов витратив багато років своєї плідної наукової діяльності в еміграції. Попри те, що вченому належить багато досліджень у різних галузях філології, саме цю працю він вважав найважливішою справою свого життя.

Близька приятелька Юрія Шевельова Оксана Соловей згадувала: «Колись давно, коли ще незрушно стояла глуха стіна між еміґрацією й Батьківщиною, Юрій Володимирович промовив: «Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови».

Дослідження з історії української мови зробили видатного славіста персоною нон-ґрата в Совєтському Союзі. На батьківщині функціонери від мовознавства обкидали його ім’я, що на той час уже здобуло високий авторитет у колах зарубіжної славістики, брутальними лайками – «фашистський прихвостень», «гітлерівський прихвостень», «український буржуазний націоналіст».

Єдиною підставою для таких звинувачень були публікації Шевельова в харківських виданнях «Нова Україна» та «Український засів» у 1941-1943 роках. Жодних доказів колаборантства його науково-популярні статті з різних питань українського мовознавства та літературознавства не містили, але, оскільки ці видання у радянський час перебували у закритих спецсховищах, перевірити слушність обвинувачень ніхто не міг.

Нині завдяки зусиллям харківського мовознавця Сергія Вакуленка та його учениці Катерини Каруник, які розшукали в архівах та оприлюднили у 2014 році згадані публікації Шевельова в книзі «Дорогою відрадянщення», кожен, хто цікавиться спадщиною Шевельова, має можливість ознайомитися з текстами, що спричинились до паплюження його чесного імені.

Сергій Вакуленко у співпраці з Андрієм Даниленком здійснив також переклад «Історичної фонології української мови». Книга обсягом понад тисячу сторінок вийшла в 2001 році в харківському видавництві «Акта».

«Значення цієї праці для поширення правдивих знань про історію української мови важко переоцінити. «Книга рішуче відходить від деяких кліше й не вкладається до офіційно прописаної схеми. – Писав Шевельов у передмові до неї. – Автор здає собі справу з того, що в наші дні провідна роль у ширенні певних наборів ідей належить атомовим бомбам, танкам, засобам пропаґанди та відвертому пристосовництву – як за доби Середньовіччя вона належала вогнищам інквізиції, пропаґанді та тому ж таки пристосовництву. І все ж хочеться вірити, що неперекручені факти й обґрунтовані думки зрештою вторують собі шлях».

Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Джерело: Радіо "Свобода"

Більшість опитаних (55%) не погодидися із нещодавньою заявою Президента Росії Путіна, що «росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору», 41%  – з цим згодні.

На Сході, а також серед прихожан УПЦ МП з такою думкою погоджуються більше 60%. Серед мешканців Західного регіону, навпаки, більше 70% незгоді з цим. Більше 80% виборців Опозиційної платформи, партій Мураєва і Шарія погоджуються з тезою про «один народ».

Для Путіна кожен крок - це спецоперація. І його недавня стаття про те, що росіяни і українці є “одним народом” - теж спецоперація, спроба змусити громадян сусідньої країни повернутися до старого радянського і імперського історичного дискурсу, натиснути на болючі точки, тиск на які допоможе дестабілізувати ситуацію в Україні. Ще недавно це було виключно питання мови. Тепер для обробки громадської думки використовується теза про "один народ". Все це - для того, щоб розділити українців. Розділити і поглинути.

Можна, звичайно, заспокоювати себе тим, що проти путінської тези виступає 55 відсотків опитаних у дослідженні групи “Рейтинг”. Однак ті, хто співчуває путінській тезі, розподіляються по регіонах країни дуже нерівномірно. На сході - це регіони, де здебільшого голосують за ОПЗЖ, та й за “Слуг народу” - таких 65 відсотків, тобто очевидна більшість. На півдні - а це поки що електоральний оплот “Слуг народу” - таких 56 відсотків. Україну беззастережно сприймають Україною лише у центрі і на заході нашої країни. І мова йде не тільки про настрої населення. Йдеться ще й про те, що політичні сили, які претендують на владу - а в Україні це ще й контроль над фінансовими потоками, це збагачення, заради якого можна оголосити себе і “слугою” обдуреного лоха - повинні загравати з цими настроями. Інакше той, хто вважає росіян і українців “одним народом”, за тебе просто не проголосує.

Може обнадіювати те, що навіть у “Слуг народу”» у більшості своїй проукраїнський електорат. Це, звичайно, не прихильники “Європейської солідарності”, серед яких Путіна з його тезою не підтримують аж 86 відсотків. Але 59 відсотків опонентів “царя” серед прихильників “Слуг” - вже велике досягнення, якщо тільки цей електорат розподілений по регіонах рівномірно. Однак, швидше за все, він просто дублює загальні настрої. І виходить, що Зеленському заради збереження жаданої влади доводиться загравати із патріотами на заході і в центрі і з прихильниками “одного народу” на сході і півдні. Чи не тому Україна перетворилася на країну, влада якої розгойдує зупинений поїзд змін, щоб імітувати рух і обдурити західних кредиторів?

Ну і останнє. У жодній віковій категорії теза Путіна не знаходить більшості прихильників по всій країні. Навіть у тих, хто сформувався у Радянському Союзі. І це, звичайно, чудово. Жахливим є інше - що прихильники тези про один народ рівномірно розподілені по всім віковим категоріям. Тобто серед тих, кому вже за 60 років, їх 42 відсотки. Але і серед тих, кому 18-29 років їх 44 відсотки, тобто навіть більше. І це зовсім інша відповідь молоді, ніж відповідь на питання про ностальгію за Радянським Союзом, де переважна більшість молодих респондентів відповіла “ні”. А тепер уявімо собі - нехай навіть теоретично - відновлення територіальної цілісності України, повернення Донбасу і Криму. Тоді - з огляду на пропагандистську роботу окупанта - серед молодих людей прихильників тези Путіна буде більшість.

Все це означає, що про будь-який швидкий розвиток країни можна благополучно забути - якщо подивитися на ситуацію реалістично. І через 30 років після проголошення незалежності українське суспільство залишається розділеним з відповіді на найголовніше питання - а чи є взагалі українці? І якщо для 41 відсотка жителів нашої країни цих українців як самостійного народу немає, тоді можна задати наступне питання: а чи потрібно цим людям своя держава і чи варто за неї боротися, та ще й з тими, хто разом з українцями нібито складає “один народ”?

Власне, це і є те саме питання, яке задає Путін.