Звідки взялася російська мова?
Кто нє панімаєт, ґуґл-пєрєводчік ф помошь, вам панравітса.
На хвилі москвобурлінь прийшов час на цю статтю.
«Якби не християнство, то російська мова була б невпізнанно іншою... Кирило й Мефодій не зрозуміли б богослужіння в сучасній православній церкві, яке ведеться нібито їхньою мовою... Чи слов’янською є російська мова?..
Від нефахівців сьогодні можна почути різні “гіпотези” з мовної проблематики. Одні вважають, що російська мова в Україні “поселилася” ледве не раніше від української. Інші взагалі стверджують, що російська – це не слов’янська, а угро-фінська мова...
Мови-близнюки
Мова, як відомо, чи не найнадійніший хранитель історичної пам’яті. Зіставляючи, здавалося б, далекі одна від одної мови – скажімо, гінді та литовську або таджицьку та грецьку, – учені дійшли до висновку про існування в далекому минулому індоєвропейської спільноти людей. Інших доказів цього, на жаль, не збереглося. А вивчення назв річок, гір, міст і сіл дає уявлення про процеси переселення народів в доісторичні часи.
Мова зберігає в собі також сліди порівняно недавніх подій – варто лише уважно придивитися...
Поширення православ’я серед східних слов’ян залишило на російській такий відбиток, що можна впевнено констатувати: якби не християнство, то російська мова була б невпізнанно іншою. Більш того, відмінності між східнослов’янськими мовами (російською, українською та білоруською), судячи з усього, були б такі неістотні, що, можливо, тут би досі розмовляли однією мовою. А це означає, що на цій землі склалася б абсолютно відмінна від нинішньої етнічна картина. Адже саме мова є головною ознакою етнічної спільноти.
Про спорідненість російської та української мов сказано й написано багато. Справді, ці мови вельми близькі одна до одної – лексично, фонетично, граматично. Проте мало хто звертає увагу (хіба що фахівці-мовознавці) саме на те, що їх роз’єднує, тобто на принципові відмінності, які дають можливість стверджувати, що російська та українська – таки різні мови, а не говірки однієї мови.
Щоб зрозуміти ці відмінності, достатньо проаналізувати будь-який російський текст (бажано з газети, журналу чи художньої книжки), виділивши в ньому слова, що не є характерні для української. Для цього, звичайно ж, бажано володіти обома мовами.
Наведемо дещо тенденційно підібраний (для наочності) уривок з російської газети:
«Во время работы общего собрания председательствующий дважды просил слова, но представители оппозиции прерывали его возгласами с мест. Охладить разбушевавшиеся страсти удалось лишь руководителю оргкомитета, который занимался согласованием позиций еще на стадии подготовки форума».
Виділені слова або відсутні в українській мові (общий – загальний, председатель – голова, возглас – викрик), або фонетично відрізняються від українських аналогів (работа – робота, прерывать – переривати, охлаждать – охолоджувати). Що ж це за слова? Як вони з’явилися в російській мові або зникли в українській (якщо серйозно сприймати гіпотезу східнослов’янської єдності)?
Справді, усі виділені в тексті слова мають щось загальне – вважаються запозиченими з так званої старослов’янської мови, якою розмовляли й писали слов’янські просвітителі Кирило та Мефодій.
Творіння Кирила та Мефодія
Чимало навіть достатньо грамотних людей вважають, що старослов’янська – це мова наших пращурів, якою вони розмовляли за часів Русі. Мабуть, плутанину вносить сама назва – старослов’янська. Насправді ж, ця мова належить до південнослов’янської підгрупи слов’янських мов, точніше є солунським діалектом давньомакедонскої мови, на яку в IX столітті Кирило та Мефодій переклали грецький текст Біблії. Окрім живих слів їхнього рідного наріччя, вони ввели в перекладний текст безліч нових, грецьких слів або кальок з грецької, оскільки своїх явно бракувало.
Найближчими родичами старослов’янської мови є македонська, болгарська, сербська, хорватська, словенська мови. Ставши мовою слов’янського православ’я, старослов’янська отримала також назву – церковнослов’янська. Хоча між «щирою» старослов’янською та церковнослов’янською є істотні фонетичні відмінності: одні й ті самі слова читаються по-різному. Принаймні, Кирило й Мефодій навряд чи б зрозуміли богослужіння в сучасній православній церкві, яке ведеться нібито їхньою мовою.
Загалом старослов’янська мова, тобто мова, на якув IX столітті було перекладено Біблію, як відомо, ніколи не була рідною для східних слов’ян, що населяли Русь, ні до ухвалення ними християнства, ні після. Вони розмовляли (і розмовляють донині) на східнослов’янських говорах, невдало названих у науковій літературі «давньоруською мовою».
Прийшовши в Русь разом із православ’ям, старослов’янська мова дістала статус книжної, чи писемної мови. Окрім церкви, її використовували як «єдино правильну» для складання документів, ведення літописів, написання листів, художніх творів тощо. Проте більшість людей її не розуміли; південнослов’янські граматичні конструкції сприймалися погано, тому для світських потреб користувачі писемної мови (писарі, переписувачі, літописці, письменники) поступово українізували її, тобто робили зрозумілішою, більш прийнятною.
Уже «Слово о полку Ігоревім» (ХII століття) написане, як кажуть в Україні (щодо українсько-російського просторіччя) «суржиком» – сумішшю старослов’янської з давньоукраїнською. Більш того, автор, мабуть, не особливо розуміючись на правилах граматики мови Кирила й Мефодія, придумав такі конструкції, що деякі учені, спираючись на них, цілком серйозно намагаються «реконструювати» міфічну живу давньоруську мову. Наприклад, не сприймаючи старослов’янських форм минулого часу (бяше, сидяху), автор слова приклеїв до них українські закінчення -ть, і вийшло: бяшеть, сидяхуть, граяхуть, на кшталт – сидить, летить, ідуть. Або такий приклад зі «Слова»: «Чи ли въспъти было…» Мабуть, авторові було не зовсім зрозуміле значення старослов’янської частки «ли», тому він «посилив» її українським аналогом – чи.
Таким чином, з приходом християнства в Русі-Україні в Х – ХVIII століттях і навіть пізніше одночасно співіснували як би три мови: власне східнослов’янська, якою розмовляли східнослов’янські племена та їхні нащадки, котрі утворили, зокрема, український етнос; старослов’янська (церковнослов’янська), що обслуговувала потреби православної церкви; і книжна українсько-слов’янська, тобто українізована церковнослов’янська, яка вважалася «правильною», грамотною мовою, на якій вели діловодство, писали художні твори, листи й навіть викладали в навчальних закладах. З розвитком живої східнослов’янської видозмінювалася й книжна мова, тоді як старослов’янська, піддавшись істотним фонетичним змінам у східнослов’янському середовищі ще в Х – ХI століттях, далі змінювалася несуттєво.
Усі відомі тексти ХI – XVIII століть, що дійшли до нас, написані або власне церковнослов’янською мовою (наприклад, «Ізборники Святослава»), або українізованою старослов’янською («Слово о полку Ігоревім», «Повість врем’яних літ», твори Григорія Сковороди тощо).
Цей короткий екскурс в історію дає змогу побачити, як щільно стикалися українська й церковнослов’янська мови, проте, у живу українську слов’янська лексика проникла дуже незначно – порівняно з російською, у якій вона займає не менш як третину словника, а якщо враховувати словотворчі морфеми, – більш як половину!
Слов’янізми в українській мові мають здебільшого чітке стилістичне забарвлення: вони сприймаються як архаїзми (часто з«церковним» ухилом), тобто як слова часів українсько-слов’янської двомовності, або навіть як русизми (врата, всюдисущий, благолєпіє і т.д.). Жива українська мова практично не прийняла слов’янізмів у свій словник. Слів і словотворчих морфем з явно вираженими південнослов’янськими ознаками в українській небагато: область, учитель, нужденний.
Пригоди слов’янізмів у російській мові
Чим же пояснюється таке глибоке проникнення старослов’янської лексики (і частково граматики й фонетики) у російську мову та неприйняття її українською?
Радянські мовознавці якось обходили цю проблему боком, обмежуючись констатацією: слов’янізми проникли в діалекти східних слов’яну X – XIII століттях, потім, після падіння Візантії та утворення могутнього центру православ’я в Москві в XIV – XV століттях, прийшла їхня друга хвиля. Причому нав’язували церковнослов’янську мову в столиці Московської держави, як стверджують учені, саме українські викладачі.
Заслуга в закріпленні церковнослов’янської лексики в словнику російської мови приписується Михайлові Ломоносову, який розробив учення про три "штилі". Відзначимо попутно, що Ломоносов не ввів слов’янізми в ужиток, як іноді намагаються піднести радянські філологи, а констатував стан сучасної йому мови.
Слов’янізми й за часів Ломоносова, і декількома століттями раніше, і нині були і є складником російської лексики. У російській, на відміну від української, вони сприймаються як цілком «свої», за винятком рідковживаних або нарочито «церковних» (брег, глас вопиющего, дщерь).
Мабуть, некоректно взагалі говорити про запозичення чи асиміляцію слов’янізмів у російській мові, оскільки процес проникнення їх у мову тотожний її еволюції. Інакше кажучи, якби не було старослов’янської – не було б і російської.
Радянські науковці чомусь «соромилися» визнати той факт, що православ’я зіграло вирішальну роль у формуванні російського етносу. Вивчення генезису мови як віддзеркалення розвитку культури й становлення етносу допомагає відновити не зовсім ясну картину консолідації різноетнічних елементів у російський етнос.
Ще академік Олександр Шахматов на початкуминулого століття підкреслював, що російська мова з’явилася внаслідок взаємодії церковнослов’янської мови зі східнослов’янською в Києві. Тобто, якщо називати речі своїми іменами, російська бере свій початок в українізованій слов’янській – книжній мові Х – XII століть. І зобов’язана саме православній церкві, разом з якою церковнослов’янська мова прийшла в Русь.
Зі всім вищесказаним навряд чи хтось із учених стане сперечатися. Існує, щоправда, гіпотеза, відповідно до якої частина слов’янських племен, котрі населяли землі на північ від Русі, пришли туди зі слов’янського півдня, тобто були південними слов’янами. Звідси та легкість, з якою російська мова «ввібрала в себе» південнослов’янські ознаки. Проте навіть ця гіпотеза не суперечить вищесказаному. Адже якби не мова Кирила й Мефодія, що просувалася на північ з боку Києва, ці південнослов’янські острівці розчинилися б у східнослов’янській масі.
Місіонерська роль слова
Проте все-таки не зовсім ясним залишається питання: яким чином відбувалося масове проникнення іншомовної, південнослов’янської, лексики в мову різних племен (до речі, часто навіть не слов’янських). Адже в живій російській мові з часів початку її формування фігурують чужі східнослов’янським діалектам слова й форми: время, сладкий, облако, средний, вредный, любимый, избивать, восход, враг, единственный, дважды, охранять, храбрый, Владимир, странный, плен, каждый, между, возможно, прохладный тощо.
Така мовна експансія можлива в разі завоювання одних народів іншими, внаслідок чого одна мова поглинає іншу, результатом чого стає щось третє (мова-“переможниця” отримує фонетичні та інші ознаки “переможеної” мови). Так, унаслідок завоювання Британських островів норманами в ХI столітті в англійському словнику – германському за походженням – з’явилося близько 70 відсотків слів французького (латинського) походження. У німецькому оточенні припинила своє існування прусська мова, в англійській – розчинилася валійска. Історія знає безліч таких прикладів, коли носії однієї мови витісняли носіїв іншої мови. Проте у випадку з російською спостерігається щось унікальне: адже східнослов’янські племена, котрі поширили свій вплив на територію нинішньої Росії, не були носіями церковнослов’янської мови.
«Тріумфальна хода» церковнослов’янської мови, мабуть, пояснюється тим, що експансія на північ супроводжувалася посиленою місіонерською діяльністю священнослужителів і знаті. Завойовники не просто йшли знімати дань із нових підданих, а несли також віру, нерозривно пов’язану з її мовою.
Як свідчать історичні джерела, завойовники-місіонери часто стикалися з опором завойованих народів, серед яких, окрім слов’янських, було чимало угро-фінських племен. Проте з часом нова віра справила на тих, хто її прийняв, такий вплив, що разом з нею вони прийняли і її мову.
Початок формування російського етносу й мови припадає на ХII – XV століття, коли на основі східнослов’янських говірок та церковнослов’янської лексики починає формуватися російська мова. На перших порах запровадження християнства й, відповідно, мови (як бачимо, ці процеси нероздільні) проходило не завжди гладко: насильно викорінювалися старі обряди, предмети культу, можливо, письмена, пов’язані з поклонінням язичницьким богам. Сучасна російська зберегла сліди живої двомовності, коли на завойованих територіях співіснували одночасно східнослов’янська мова дохристиянського періоду і нова, масово нав’язувана священнослужителями та освіченою знаттю. Збереглося безліч паралельних форм: холод – прохлада, сторона – страна, сидячий – сидящий, волость – власть, ровный – равный, перегородить – преграждать, один – единый, выпытать – испытать тощо.
Змінилося декілька поколінь, поки християнська віра, як і церковнослов’янська лексика, міцно увійшли в життя народу, що формувався.
Таким чином, стає зрозумілим, чому російська мова прийняла слов’янізми, а українська – ні. Адже формування етносів і, відповідно, мов відбувалося в різні періоди: до приходу старослов’янської мови в Русі вже сформувався етнос із своєю мовою, на яку іншомовні елементи навіть упродовж кількох століть взаємодії в «мирних умовах» не могли справити істотного впливу. На північ від Русі консолідація різноетнічних елементів відбувалася пізніше – під зовнішнім тиском, який супроводжувався прищепленням віри та «її» мови.
Сьогодні непросто намалювати реальну картину тієї, за історичними мірками, зовсім недавньої епохи, але очевидним є одне: християнство кардинально змінило етнічну картину в східнослов’янському світі».
Джерело: Володимир Ільченко, УНІАН
Отличный комментарий!